Село Скибинці на Вінниччині, де народилася художниця, – дивовижної краси: луки, ставки, утаємничені болотяні хащі. Звідти йдуть у творче сьогодення Людмили Задорожної підсвідомі творчі імпульси, крутиться космогенне коло її життя. І так буває гарно зазирнути подумки у свій «дитячий цикл».

Багатогранні зв’язки – вчителі, оточення, друзі, рідні, – впливаючи на особистисть, орієнтуючи її в тому чи іншому напрямку, сформували постать мисткині-патріотки, небайдужої до долі України.

Після Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова вона починає працювати як «чистий графік», хоча завжди полюбляла кольоровий малюнок. Збереглися її твори 1970-х років (туш, перо). Впадає в око, що набір формально-композиційних і технічних новацій призводить до певних схем і робить їх, так би мовити, «надіндивідуальними». Прагнучи художньої самостійності, Людмила Задорожна звертається до царини розкутого й надзвичайно барвистого – порівняно з монохромною графікою – «живописання». Так народжуються і фантазійно-умовні образи, і поетично-реалістичні, конкретно-чуттєві картини (пейзаж, натюрморт, жанр). Перші мають за підґрунтя народне декоративне мистецтво, другі засвідчують її власну вільну орієнтацію в національно-культурній спадщині та знайомство з творчістю видатних художників нового часу (Гоген, Матісс, Ван Гог).

 

Нерідко обидва підходи дививижним чином поєднуються, й народжуються такі символи-образи, як твір «Зима». Стовбури дерев тут живі, теплі, начебто вкриті бруньками. На протистоянні внутрішнього тепла й зовнішнього холоду  вибудовується  форма – зміст картини. Два дерева, сплетені назавжди, – вражаюча композиція («Перехрещені долі»).

Людмила Задорожна наче уособлює потребу української національної свідомості відчувати природу не лишень як рідну землю, а й як ідеал краси і добра. Вона любить малювати квіти – переважно живі, не зрізані. Натюрморт з однією ромашкою в кришталевій вазі – то білолиця «персона», якою милуються так само, як і королевою квітів – трояндою. Поважні «Бульденежі» в композиції – вишукане поєднання реального та умовного, також «квіткового», тла. Поступово в художниці визріває концепція натюрморту, пейзажу; форма ускладнюється, образ поглиблюється… 

Малюнок домінує в багатьох живописних композиціях мисткині. Вона доводить зображення до віртуозного живописно-просторового цілого, рух і статика якого індивідуально виражені й привабливі. Людмила Задорожна наче синтезує свої уподобання попередніх років, стає все сміливішою й розкутішою; творчість її, однак, стоїть осторонь крайнощів авангардистських експирементів, зберігаючи вірність як школі, так і безпосередності та щирості дитячих вражень. «Залізла якось малою увечері на копицю, а переді мною сливи, освітлені місяцем, – то ж якийсь незбагненний сливово-срібний колір. Несу його з собою все життя…» – зізнається художниця.

Природа, квіти – імпульс до творчої трансформації, перетворення «живого», «реального» в живописно-декоративну форму. Квіткові композиції створюють багатоколірний живий і водночас структурований натюрморт, прекрасний за своєю колористичною єдністю, часом – за несподіваною логікою поєднання барв. Чим більше художниця посилює колір, тим площиннішим стає живопис і тим активніше спрацьовує він на простір. Колір не приховує площини, не порушує вільної течії малюнка. Фантазія Людмили Задорожної – земна, вона не вигадує заради вражаючого ефекту. Це й творить її мистецьку постать – талановиту, щиру, відкриту світу.