Олена Шапіро мистецтвознавець.
За визнанням художників, письменників, поетес та мистецтвознавців твори Людмили випромінюють сонячне тепло любові до світу, який до сьогодні дивує її одкровеннями так само, як і колись давно, в дитинстві… Згідно до євангельської притчі про таланти, відкривається сакральна премудрість про те, як за Божим Промислом влаштовано життя людини, зокрема – творчої особистості. Божий дар Людмили помножився на цілковиту відданість мистецтву: протягом більше 55 років вона створює шедевральні картини, що увібрали найцінніше із національної культури.
Людмила Іванівна народилася у 1942 році в селі Скибинці Погребищенського району вінницької області. Найперші кроки до малювання було зроблено ще в перші рочки життя – углем з пічки на побіленій стіні, надалі дівчинка опанувала олівець. У шість-вісім років її неможливо було відірвати від чудово розмальованих дитячих книжок, в подумках Людмила прагнула теж навчитися так гарно малювати. Раннє дитинство перепало на тривожні, скрутні та голодні роки вітчизняної війни, пізніше її родина перебралася жити на околицю Києва – Водогін. Людмила з відзнакою закінчила семирічку, інколи в школі траплялося, що вона малювала під час уроків, а вдома – повністю віддавалася улюбленому заняттю.
Головним джерелом її натхнення стала природа: вона відчувала величезний захват від міцних старих дерев та барвистих квітів, ставків із стрекозами та жабками, величних сходів та закатів сонця; від стиглих плодів сливи, загадково сяючих під срібним місячним світлом. Природа полонила Люсю з перших років і на все життя… Отже, як прийшов час обрати професію, вона відкрила рідним свою мрію – стати художницею. Спершу мати Антоніна спробувала навернути доньку на шлях більш практичної професії з надійним заробітком, але обставини все одно складалися на користь здійснення дівочої мрії, до того ж і батько Іван підтримав її у виборі фаху: “якщо так любить малювати, то нехай іде й малює…”
П’ять років Людмила провчилася у дуже вшанованому в професійному колі Київському училищі прикладного мистецтва, що знаходилося в ті роки на території Києво-Печерської Лаври (зараз цей заклад має назву Київська державна Академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука) на відділенні ткацтва, де отримала блискучі навички з композиції, малюнку, живопису та декоративно-ужиткового мистецтва. До сьогодні вона з подякою і теплом пригадує своїх викладачів – Євгена Святського, Анатолія Казанцева, Ніну Ган. Потім було ще три незабутні роки навчання секретам живопису у Василя Забашти у художній студії при Жовтневому Палаці культури. Починаючи з 1959 року Людмила створювала самостійні авторські роботи, а вже починаючи з 1963-го року приймала активну участь в гуртових художніх виставках.
Маючи серйозний намір щодо обраної професії, Людмила вирішила далі продовжити навчання у художньому Вузі та поступила на факультет графіки Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (зараз має назву Українська Академія друкарства), де її викладачами були Флоріан Юр’єв та Валерій Ламах. Отримавши диплом у 1974 році за спеціальністю “художник-ілюстратор та оформлювач книги”, мисткиня продовжила свій досвід співпраці із видавництвами, що практично розпочався ще з 1960х-років. Вона співпрацювала із журналом “Вітчизна” та дитячими часописами “Малятко” та “Соняшник”, створила прекрасні ілюстрації до книжок Лесі Українки, Якова Щоголіва та Дмитра Чередниченка у видавництві “Веселка”. Крім того, працювала над ілюстраціями до збірки “Українських пісень про кохання” – на жаль, так і не виданої аж до сьогодні з причин, незалежних від волі художниці, та стала авторкою листівок видавництва “Мистецтво”.
Пізніше стала членом Художньої Ради студії діафільмів, протягом 1985-1989 років працювала на Українській студії хронікально-документальних фільмів (“Укркінохроніка”) над серією з 11 діафільмів до народних казок різних країн світу. Багато років присвятила громадській роботі у Спілці Художників України, одночасно у свій вільний час займалася авторською творчістю.
Важливим етапом в житті мисткині став досвід роботи художником-оформлювачем у Національному музеї ім. Т.Г.Шевченка. Людмила Задорожна щиро опікувалася збереженням фондів музею та гідною репрезентацію творчого доробка Тараса Григоровича в експозиційному просторі, варто процитувати її колегу по музею – Тетяну Чуйко, яка пише що художниця “опікувалася вишуканістю оздоби національної бази духовності”. Побачивши авторський живопис Задорожної, директор музею Шевченка – Катерина Петрівна Дорошенко, запропонувала їй зробити персональну виставку. Надалі традиція вернісажів у залах музею Шевченка продовжувалася протягом багатьох років.
Після вступу до Національної Спілки художників України у 1979 році, Людмила за підтримки свого чоловіка Валентина, прийняла рішення бути вільною художницею: звільнившись з посади музейного художника, вона цілковито присвятила себе авторському живопису. І до сьогодні мисткиня плідно працює на пленері та вдома, створюючи казково-фантастичні композиції, дивовижно красиві пейзажі і натюрморти.
Втім, багатогранна особистість завжди прагне спробувати все заради того, щоб обрати найкраще: доробок Задорожної охоплює абсолютно всі жанри – пейзаж і натюрморт, сюжетні твори і портрети, ілюстрації до книжок та власні фантазійні композиції. Вона використовує авторську техніку, випробовує можливості темперного живопису та пастелі, олійних фарб та акварелі, створює графічні сюжетні композиції та портрети у техніці туш, перо. Розглядаючи твори різних років, можна стверджувати, що всі ці роботи об’єднанні унікальним світоглядом художниці, її внутрішнім світом, мріями та фантазією, і звісно – любов’ю до природи.
Спогади пані Людмили про дитинство можна інтерпретувати як свого роду ключ до розуміння її творчої індивідуальності. Люся була дуже життєлюбною дівчинкою, повністю відкритою до вражень від споглядання природи: незважаючи на батьківські нарікання, вона часто втікала із дому. Захоплюючі мандри заводили її до найбільш таємничих і красивих куточків свого села та навіть ще далі – до окресних лугів та озер: вона завмирала під гарячим вогнем літнього сонця від невимовної і недоторканої краси квітів, раділа гомону дерев на вітру, насолоджувалася щебетом птахів та тихим журчанням води, дивилася на безтурботне метушіння метеликів, слухала концерти жабок… Кожна людина знає, як під час тихого споглядання природа розкривається, і полонить Душу людини так, що немає а ні сил, а ні бажання вирватися із полону цього Божого Одкровення. Око радіє кожному молоденькому трояндовому бутончику, ніздрі жадібно вбирають запах запеклої на сонці соснової смоли, вуха насолоджуються пронизливим дзвоном полету джмеля, і навіть крихітні краплини вранішньої роси здаються дивом… і так хочеться назавжди залишитися віч-на-віч із цим дарунком від Бога.
Людмила Задорожна у своїх картинах доповнює світ природи своєю жагою до хвилюючої таємниці, що живе у фольклорі та народних казках. Її живопис та акварелі відкривають нам світ озерних Берегинь з величезними мудрими очима, Літаючих Коней та прикрашених квітами Драконів, палаючих вогнем червоно-золотистих Жар-Птиць, гротескних Химер і красивих до нестями білих Либідей із самого шляхетного і прадавнього казкового роду… Всі персонажі Людмили Задорожної дуже добрі, навіть самі страшні істоти (з циклу “Химери”) в її виконанні втрачають всю свою злість: художниця все перетворює на Красу і Добро, та ще й як понамальовує навколо цих істот мережива з квітів, візерунки із світлих сонячних променів.
Все багатство генетичної духовної спадщини попередніх поколінь: християнську віру, світове мистецтво та народний фольклор, традиції селянського побуту – вплітаються в її полотна, і збагачуються душевною чистотою, інтелігентністю, тонким художнім смаком.
В картинах Людмили Задорожної можна побачити все те, що підсвідомо живе в Душі української жінки, яка народилася в селі: дуже міцним виявився цей ланцюг традицій, зокрема ставлення до хати як до оберегу Душі, надійному і теплому пристановищу для всієї родини. Саме хата є серцевинною життя селян, особливим простором із сакральним червоним кутком з іконою, старими скринями із приданим, декоративно розписаним дерев’яним посудом, розкішними вишиванками із закодованими в орнаменті побажаннями здоров’я, довголіття, достатку, вдачі…У живописі Людмили ми відчуваємо дух пращурів, які з покоління в покоління жили у тісному взаємозв’язку із самою Землею, яка весь час годує та підтримує селян, навіть у жахливі голодні воєнні роки – все це генетично втілено в творах мисткині, хоча і не завжди наочно, але відчувається через певний настрій-колорит та деталі, ледве помітні символи.
Серед творів, що присвячені темі рідної землі, в першу чергу слід назвати триптих “Самі собі в своїх господах” (1986 р. акварель, пастель). Художниця довго збирала матеріали, зокрема поїхала до Седніва де ходила по хатам, знайомилася із господарями, писала портрети дідусів та бабусь. Водночас придивлялася до їхнього хатнього побуту і спілкуючись із старими, назбирала у свою скарбницю вражень сотні сумних чи кумедних, але завжди цілком правдивих історій. Своїх персонажів Людмила позбавила надто помітних індивідуальних рис, вона пише бабусь та дідуся в сріблястому тумані позачасового простору, повністю за межами всіх суєтних турбот сучасного життя – так просто і правдиво, що дійсно досягає справжньої величі в образах цих людей, які довіряють лише Богу і землі, та за висловом самої Людмили “точно знають де добро, і де зло, і не намагаються перекручувати істину так, щоб зло перетворилося на добро, а добро на зло…” Вона створила портрети героїчних людей: незважаючи на всі труднощі і перешкоди – вітчизняну війну, голод та радянську безбожну ідеологію, вони зберегли в своїх Душах та очах щось особливе – безцінне, що шкода втрачати. Кольорове та пластичне рішення твору при всій своєї аскетичності створює дуже сильний емоційний ефект – безперечно, в цій роботі відчувається багаторічний професійний досвід та вишуканий художній смак авторки. Такі твори не пишуться випадково та надто швидко, це зрілий витвір внутрішньо сильної і правдивої людини, тому що триптих “Самі собі в своїх господах” є своєрідним освідченням в любові до пращурів та Батьківщини.
Художниця продовжує свій монолог про рідний край не тільки в сюжетах, але також і в пейзажних роботах – зокрема у серії “Мир землі нашій” (1985 р., у техніці картон, темпера), що складається з композицій “Тиша”, ”Сніг тане”, “Передчуття весни”, “Відлига”. Вона зображує старі вибагливої форми дерева на тлі пагорбів і лісового краєвиду поза селом. Звертаючись до добре знайомого мотиву, мисткиня талановито вкладає в пейзаж всю любов до мирного клаптика землі в рідному селі, де є батьківський дім… але водночас, цей нібито простенький краєвид має епічну силу впливу на глядача, та дарує нам можливість побачити значно більше – всю територію нашого життя, Україну.
Сама образність цих старих дерев, що виростають з одного міцного коріння і мають спільне начало, а надалі вже самостійно розростаються на упругі і сильні паростки, що чудернацьки закручуються в різних напрямках – сприймаються нами, як образна метафора людей з однієї родини, які надалі живуть вже за законами своєї власної долі… інколи навіть нічого не знаючи про долю своїх родичів, які мешкають далеко. Приголомшує не тільки загальний настрій серії “Мир землі нашій”, але й техніка виконання, тому що всі картини дуже старанно написані найдрібнішими пуантилістичними крапочками-мазочками, у врівноваженій охристо-блакитно-сірій гаммі ніжно-пастельних тонів. Весь пейзажний простір дуже світлий і прозорий, присутнє навіть свіже повітря, багатопланова композиція включає дерева і пагорби, озера або струмки під час відлиги, зображено навіть селянський будиночок. Все дихає і випромінює злагоду, спокій, тишу… і надію на людське щастя на цій землі, серед “звичайної краси”’ українського села.
Більшість сюжетних картин Людмили Задорожної продовжують тему генетичної спадщини: милуючись на твори різних років, глядач мимоволі часто пригадує взірці народного малярства. Наприклад, як побачимо її твір “Їхав козак за Дунай” (1976 р., акварель), випливає в пам’яті образ веселого Мамая з люлькою, чуприною та бандурою, відчуваємо також і горісну трагічність творів, що присвячені сумним сторінкам історії України в роботах “Козацькі могили” (1967р, темпера, полотно) та “Реквієм” (1989, олія, полотно).
Живопис Людмили Задорожної увібрав в себе всю чистоту души художниці, вона пише інтуїтивно – Душею, спогадами емоціями… Більшість її робіт дуже близькі до напрямку наївного мистецтва, зовнішня простота картин розкриває неповторний і різнобічний світ зрілої Особистості. Сам дух полотен Задорожної часто нагадує вигадано-прекрасні світи Анрі Руссо, Ніко Піросмані, Марії Примаченко, Катерини Білокур. Навіть сама манера Людмили писати роботу, працюючи пензликом так, нібито вишиває, примушує нас згадати про Білокур, яка за спогадами рідних, “вишивала” крихітними мазочками-крапками, і кріпила полотно на підрамник як п’яльця – шпагатом, а коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше. Саморобний пензлик Білокур нагадував голку, вона “робила пензлі із коров’ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок…” Проте, така гранична скромність художніх матеріалів не стала перепоною для створення фантастично-прекрасних картин, так само ми бачимо і на прикладі живопису Людмили Задорожної, яка свідомо намагається користуватися надзвичайно стриманою палітрою в два-три кольори, ретельно виписує кожний листочок та пелюсточок, пише ледве торкаючись полотна крихітними цяточками-крапочками, поступово добираючи в силі колір та тон, натхненно вишиваючи-виплекаючи свої найталановитіші шедеври: “Мир землі нашій” (1985 р.), “Музику” (1968 р.), “Пробудження” (1972р.), “Весну” (1972 р.), “Берегиню озер” (1969 р.) та “Мавку” (1989 р.,), “Птахів” (1989р.), “Освячення” (1999 р.), акварель “Радість” (1985 р.)
Проте, не тільки особливості техніки малювання, але більшою мірою – змістове наповнення твору, його образне рішення є близькими не тільки до наївного малярства, але й до взірців стародавнього мистецтва. Згадаємо про “Химери”, “образи ненажер”, як їх називає сама художниця. Серія виникла як реакція мисткині на події революції 2014 року та війни на сході Україні – темного хаосу у свідомості людей під час трагічних подій. Якщо подивиться на “Химер” в контексті світової культури, одразу виникають асоціації із давньо-перуанськими культовими зображеннями, а якщо звернутися до українського образотворчого мистецтва, найближчими є фантастичні Звіри з картин Марії Примаченко. За тлумаченням мистецтвознавців, “двочастинне” зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба сягає часів палеоліту, тому в цих образах знаходять втілення язичницькі уявлення наших пращурів, що знайшли відгук у надрах слов’янської міфології в образах фантастичних чудовиськ і птахів. Отже, можна стверджувати, що протягом багатьох поколінь у народній підсвідомості сформувалися ці образи хаосу, надалі страховиська перейшли до образотворчого мистецтва, бачимо ми подібні образи і в творчості Людмили Задорожної. Згадаємо також кілька картин, що втілюють народні уявлення про фантастичний світ, а саме: “Берегиню озер” (1969 р., картон, темпера) “Мавку” (1985 р, полотно, олія) “Білого коня і веселих драконів” (1989 р., полотно, олія), “Всюди очі” (2003 р., полотно, акріл). Художниця з дитинства настільки глибоко сприйняла ці прекрасні казкові персонажі, що згодом відчула потребу дати волю своїй уяві і випустити цих чудернацьких і прекрасних істот на полотно: для неї важливо малювати не тільки красиво, але й душевно, нібито співаючи глядачеві про казкові пригоди, а інколи тихенько розповідаючи пошепки дивні історії.
Розмірковуючи про авторську манеру мисткині, слід згадати про специфіку її профосвіти, адже Задорожна навчалася на факультеті ткацтва в художньому училищі, тому мала практичний досвід створення ескізів до гобеленів. Певним чином це вплинуло на її підхід до техніки малювання: наприклад, “Мир землі нашій”, “Пробудження”, та акварель “Радість” (із зображенням троянд) за технікою нагадують не традиційний живопис, а розкішний гобелен – композиційно бездоганний, колористично вишуканий, витканий ткачем вручну. Серед творів Людмили зустрічаємо чимало картин, написаних саме таким чином, і за визнанням самої художниці, вона працювала над цими роботами протягом кількох місяців.
Сила промови Задорожної до глядача – у зрозумілій простоті “художнього послання” до нас. Квіти і дерева метафорично розповідають про долю людини та її душевний стан, про знайдення сенсу буття в єдності із Творцем. Захоплення від народженої землею красою втілено в серії літніх краєвидів, що написані з натури олійними фарбами.
Серед найкращих полотен – “Дзвіночки” (2004 р., полотно, олія), “Літній день” (2004 р, полотно, олія), “Гортензії квітнуть” (2005, полотно, олія полотно) “В полоні літа” (2006 р, полотно, олія). Свято квіткового буяння оспівується художницею так голосно, що глядач нібито пливе в океані цієї пісні, вже не помічаючи часу… З колосальною силою промовляють до нас “Соняхи” (2000 р., полотно, олія) – художниця малює пелюстки таким чином, що вони начебто пламеніють зсередини справжнім сонячним світлом. В цих квітах є живий потік енергії – вони теплі і доброзичливі, як справжні маленькі сонечка, що наповнені через край нестриманою радістю буття. Картина “Літній день” (2004 р., полотно, олія) створена у сливово-срібних тонах, що їх Людмила пам’ятає з часів свого дитинства: фарби дійсно випромінюють квітковий аромат, голосно співають цвіркуни, літають стрекози… а Людмилині квіти розпускаються як крихітне диво – лише на одну добу, даруючи нам свою красу протягом свого маленького життя.
Апогеєм оспівування оточуючої нас краси, і не тільки земної природи, але всього неосяжного Всесвіту, стає космічний твір “До сонця” (1990 р, полотно, олія): нібито і фантазія, але на реальній основі, тому що всі елементи – і Сонце, і промені – природні, мисткиня побачила цей шлях світла своїм внутрішнім оком, як особливе над-природне явище.
Зовсім особливе місто у спадщині художниці займають жіночі портрети, в яких вона розкриває емоційний стан особистості: мрійливість, довірливість, очікування на кохання та кращої долі. В “портреті Наталці” (1992 р., полотно, олія), “Бабиному літі” (1998 р., полотно, олія) та в графічних портретах – найбільше вражають очі: саме цей погляд і тримає увагу глядача, розкриває щось потаємне і сокровенне в Душі жінки. Із самого початку своєї роботи над портретами, мисткиня намагається передати головне – чим живе ця людина, що її окрилює та змушує рухатися вперед із вірою в щастя. Разом з тим, художниця вміє піднесено зобразити і зовнішню красу, адже її моделі -завжди привабливі жінки які перебувають у гармонійно-врівноваженому стані, цілком самодостатні особистості.
Розвинута авторська система образів та символів, яскравий колористичний дар є підґрунтям художнього таланту Людмили Задорожної, але найціннішим є духовний фундамент: любов до людей, закоханість в природу, шанування традицій пращурів. Історія свідчить про те, що з початку 1960 років у надрах українській культури зріло прагнення небайдужих людей до збереження національних традицій. Згодом, вже за часи Незалежності України і до сьогодні – активно досліджується наша історія і мистецтво: ці тенденції зустрічаємо і в спадщині Людмили Задорожної, вони підносять її живопис на рівень загально-національних цінностей. Тому, ніякі зовнішні обставини не спроможні похитнути надійний фундамент Людмили Задорожної: її картини цінуються серед колег та музейників, критиків та колекціонерів – навіть незважаючи на те, що протягом всього життя Людмила Задорожна була і залишається абсолютно байдужою до мистецьких рейтингів, вимог арт-ринку та взагалі до будь-яких кар’єрних претензій.
Людмила щедро ділиться своїм світлом із глядачами, її джерело з надлишком утамовує нашу спрагу: вона постійно заглиблена у свій внутрішній стан – у музику Душі, споглядання краси, тиху гармонію, і глядачеві поступово відкривається всі акорди її творчої мелодії: ми нібито пливемо у цьому дивовижному океані вражень, нас ніжно торкаються хвилі літніх помаранчевих сутінків, тихо дзюрчать флейти у срібно-сливових пейзажах, високо дзвенить голос скрипки у танці юності прекрасної Мавки, а над усім цим раєм сяє Веселка Миру.
Більшість робіт Людмили Іванівни Задорожної – справжній гімн радості Життя, художниця сприймає свої картини як найдорогоцінніші речі, що мають завжди бути поруч, тому вкрай рідко погоджується їх продавати. Розумів це і її чоловік Валентин, який протягом всього життя намагався підтримувати свою дружину-мисткиню, глибоко шануючи її талант, зворушливо і дбайливо ставлячись до збереження її творів. Він дуже любив музику і мистецтво, був справжнім інтелектуалом: знався на техніці, науці, історії, культурі і археології, досконало вивчив кілька іноземних мов та став перекладачем на українську кількох наукових праць із філософії. Щира віра Валентина в обдарованість Людмили є переконливим свідченням справжньої любові до дружини як до унікальної Особистості, яка силою своєї сонячної Любові реалізувала Божий Дар – талант справжньої Художниці.
Разом з іншими представниками культурної еліти України, ім’я Людмили Задорожної занесено до Енциклопедії Сучасної України, альбомів “Размаї Незалежної України” та “Художники України”, також до видання української конфедерації журналістів “Золотий фонд нації”. Її творчість освітлено у статті “Реальне і фантазійне” мистецтвознавиці Ніни Веліготської в журналі Національної Спілки художників України “Образотворче Мистецтво”, в статті “Володарка чарівного пензля” поетеси, письменниці і перекладачки Галини Кирпи, у статті “Дві половини горішка” мистецтвознавиці і співробітниці Національного музею Т.Г. Шевченка Тетяни Чуйко. На ТБ було створено кілька репортажів про вернісажі художниці. Чимало поціновувачів її живопису пишуть схвильовані та щирі слова сердечної подяки, залишаючи їх у музейних книгах відгуків, після відвідання її персональних виставок.
Живопис та графіку мисткині експоновано більше ніж на 60 обласних, республіканських та всесоюзних виставках. В Україні та закордоном відбулося 20 персональних виставок її живопису, серед них – кілька виставок у Національному музею Шевченка (у 1972, 1996, 2000, 2003, 2007, 2012 роках), у залах Національної Спілки художників України, в Бюро Клауса Штайнхерстера, в Українському Фонді культури, у Представництві ООН в Україні, в галереї НСХУ “Мистець”, в галереї “АВС-арт”, в галереї ім. О.Замостян при Києво-Могилянській Академії.
Гуртові виставки, де було представлено твори художниці, відбулися у залах Національної Спилки художників України, проекті “Образотворче мистецтво України” (1985р., Москва), на виставках українських художників в Берлині та Софії, в галереї “Raum&Kunst”, а також у виставковому залі “Messe-Hallen” в Гамбурзі. Твори Людмили Задорожної експоновано на виставках в Товаристві “Інтернаціональні Об’єкти мистецтва” (Гамбург), в галереях Лос-Анджелеса, Сан-Франциско, Невада-сіті, на Мальорці, в Іспанії.
Творча спадщина мисткині представлена в Міністерстві культури України, Художньому Фонді НСХУ, Українському Фонді Культури, Національному музеї Тараса Шевченка, в Луганському, Чернігівському, Криворізькому та Червоноградському художніх музеях України, в фонді картинної галереї Українського гуманітарного ліцею київського Національного університету ім. Тараса Шевченка, в картинній галереї ім. Т. Шевченка у Казахстані, в галереї “Raum&Kust” (Німеччина), в “Українській оселі” (Франція), в музеї гончарного мистецтва (Франція) в колекції галереї “АВС-арт” та численних приватних колекціях України, Чехії, Німеччини, Португалії, Польщі, ОАЕ, Сирії, Канади, США, Японії, Франції.